Народний фольклор, присвячений «живій» і «мертвій» воді, народжувався з одиничних випадків виявлення її у природі. На більшості діючих природних джерел такої води створені всесвітньо відомі санаторії та курорти – Трускавець, Миргород, Карлові Вари, Желєзноводськ, Віші, Карлсбад тощо. На жаль, цього надто мало для задоволення потреб людей. Однак наразі цю воду можна одержувати в необмеженій кількості методом електроактивації.

Склад води
У природних умовах вода містить низку різноманітних домішок. За фізико-хімічним станом і розміром (дисперсністю) домішки поділяються на чотири групи. До першої групи входять суспензії великих часток важко розчинних глин, пісок, планктони, карбонатні породи, нерозчинні гідроокиси металів тощо. До складу другої групи входять тонкі суспензії, емульсії (нафта у воді), піна, колоїдні й високомолекулярні сполуки (мінеральні частки гумусових речовин, які надають воді забарвлення), а також бактерії (у тому числі хвороботворні) та віруси. Піноутворювачами виступають наявні у воді спирти, жирні кислоти, мило й особливо білкові сполуки. Третю групу становлять розчинені у воді гази й органічні сполуки. Ці речовини надають воді присмаку і запаху, іноді забарвлення. Деякі з них можуть бути токсичні. Четверта група містить солі (у тому числі солі твердості), основи й кислоти.

Вимоги до якості питної води
Якість води визначається її складом, рівнем бактеріальної зараженості й температурою. Державні санітарні правила і норми «Вода питна. Гігієнічні вимоги до якості води централізованого господарсько-питного водопостачання» дозволяють нам пити воду відповідного складу (див. таблицю). Вживаючи таку «до-зволену» воду, людина в середньому за рік одержує солей, які не переробляються організмом, важких металів, мікроелементів, сміття в такій кількості, що з них можна «зліпити» цілу цеглину.
Перевищення вмісту солей призводить до утворення піску й каменів у нирках, печінці, підшлунковій залозі. Особливо небезпечні солі кальцію та магнію.
При нагріванні холодної води в людському організмі (до 36–36,6°С) відбувається випадання солей в осад, який відкладається на стінках кровоносних і лімфатичних судин, спричиняючи їхнє затвердіння та звуження. Медицина проти кальцинування судин сьогодні безсила. Єдиний порятунок – вживання якісної питної води.

Способи очищення води
Нормативами України передбачена витрата води на кожну людину 450 л/добу.
Очистити такий об’єм води не здатна економіка навіть високорозвинених країн. Тому на водозабірних станціях проводять лише попереднє очищення води та її знезаражування хлором. Хлор захищає нас від холери, дизентерії, але викликає хвороби печінки і нирок. Відомо, що хлор – надзвичайно сильний окислювач і, знезаражуючи воду, він водночас окислює органічні складові, які містяться у воді. При цьому утворюються хлорорганічні сполуки, більшість із яких є шкідливими, та діоксан – найсильніша отрута, яку застосовували збройні сили США як хімічну зброю у війні з В’єтнамом.
Для пиття людина використовує 1,5–3 л води за добу. Іншими словами, населення для пиття використовує менше 1% води від загальної кількості, яку і слід ретельно очистити. Кожна людина вирішує це питання по-різному. Одні купують очищену воду у пляшках, інші очищують її за допомогою різних фільтрів.
При виборі фільтра для води наш споживач купує продукцію, керуючись рекламою. Та, на жаль, реклама в більшості випадків не пояснює справжніх можливостей даних фільтрів.
Для простоти аналізу обладнання, яке є на ринку для очищення питної води, можна поділити на кілька груп.

1. Фільтри на активованому вугіллі зі змінними картриджами «рятують» воду тільки від хлору й органічних сполук і зов-сім не звільняють від солей металів, нітратів, нітритів і не знезаражують. При експлуатації таких фільтрів важко встановити той момент, коли закінчився ресурс картриджа. Тому при насиченні активованого вугілля забруднювачами фільтри стають небезпечними, адже починають отруювати воду раніше накопиченими шкідливими речовинами.

2. Фільтри на мінералах (шунгіт, кремній, цеоліт, активатор Крилова тощо) змінюють структуру води, але майже не звільняють її від розчинених солей. А такий мінерал, як цеоліт, до складу якого входять сполуки алюмінію, є небезпечним (алюміній відкладається в корі головного мозку та може спричинити хворобу Альцгеймера). Незважаючи на те, що деякі з використовуваних у них мінералів (кремній, графіт тощо) є адсорбентами, ступінь очищення таких фільтрів від забруднювачів невелика (5–10%), причому потрібне тривале відстоювання води на мінералах (5–7 діб).
Деякі з фільтрів 1 і 2 груп містять іонно-обмінні смоли. Цих смол вистачає на півтора-два місяці роботи фільтра. Такий фільтр очищає тільки від солей твердості, важких металів, але після названого терміну жодного очищення не здійснює.

3. Зворотноосмотичні
системи дають майже 100% очищення води. Однак таке глибоке очищення води зумовлює видалення з неї не тільки шкідливих домішок, але й біологічно корисних мінеральних речовин, які надходять в організм людини переважно з водою. Вода стає демінералізованою, за властивостями подібною до дистильованої води, непридатної для пиття. Постійне вживання такої води призводить до дефіциту в організмі біомікроелементів, який супроводжується збільшенням ризику ішемічної хвороби серця й артеріальної гіпертензії, появою суглобних болів, схильністю до артритів і артрозів. Повна заміна звичайної води стерильною сприяє ослабленню природного імунітету.

4. Системи для знезаражування води сріблом
Обробка сріблом знезаражує воду ефективніше від хлору, озону й інших сильних окислювачів. Срібну воду використовують у медицині як зовнішній засіб: для полоскання горла при ангіні, протигрибкових компресів. Але при постійному використанні «срібної» води для пиття срібло відкладається у селезінці, печінці, нервових волокнах та інших тканинах. Іони срібла, перебуваючи у воді, можуть утворювати токсичні сполуки. Так, за наявності у воді нітратів срібло, вступаючи у сполуки із ними, утворює нітрат срібла – отруйну сіль, яка не виводиться з організму та вражає, насамперед, печінку. Накопичуючись, зокрема, у шкірі, срібло надає їй своєрідного сіро-зеленого забарвлення. При вмісті срібла в організмі людини 2 г виникають симптоми отруєння, а при дозі 10 г можливий летальний результат
.
5. Системи для консервації води за допомогою вуглекислоти
Торговельні мережі пропонують покупцеві воду в пляшках, насичену вуглекислотою. Справді, вуглекислота є чудовим консервантом, і якщо взяти пляшку такої води, виїжджаючи на пікнік, великої шкоди не буде. Однак постійне вживання газованої води може призвести до істотних змін в організмі людини, пов’язаних із порушенням кислотно-лужної рівноваги.

6. Системи для знезаражування води електроактивацією
Основне призначення водоочисників, які працюють за методом електроактивації, – одержання очищеної питної води, причому очищення відбувається по всіх елементах забруднення: солі металів, віруси, нітрити, гербіциди, феноли, органіка, – усе розпадається на іони й випадає у вигляді осаду або виходить у ви-гляді газу в атмосферу. Електроактивація води заснована на переносі іонів і електронів крізь напівпроникну мембрану, поміщену в розчин електроліту, при створенні в рідині різниці потенціалів з обох боків мембрани. У процесі електроактивації в катодній камері виходить католіт – лужна («жива») вода, в анодній аноліт – кислотна («мертва») вода.
При цьому питна вода стає біологічно активною, що істотно поліпшує обмін речовин в організмі. Дуже важливо, що аноліт є м’яким антисептиком і антибіотиком, а католіт –
імуностимулятором і радіо-протектором, який захищає від радіоактивних випромінювань.
Таким чином, без будь-яких хімічних добавок, при збереженні повної біосумісності вода перетворюється в ефективний антиоксидант.
Не можна зберігати католіт і аноліт у холодильнику через швидке падіння окисно-відновного потенціалу (ОВП), також не можна ставити банки з такою водою поряд одна з одною (відстань між банками має бути не менше 40 см) через взаємний вплив електромагнітних полів.

Окисно­відновний потенціал
Одним із найбільш значимих факторів регулювання параметрів окисно-відновних реакцій, які відбуваються у будь-якому рідкому середовищі (у т.ч. і в живому організмі), є активність електронів, або, як при-йнято це називати, – окисно-відновний потенціал (ОВП) цього середовища.
ОВП є найважливішим показником електроактивованої води, особливо її біологічної активності. ОВП внутрішнього середовища організму здорової людини становить приблизно -100 мВ. ОВП водопровідної води, що тече з кранів, продається у скляних і пластикових пляшках, а також вода після фільтрів (у т.ч. після зворотноосмотичних систем), коливається в межах від +100 до +400 мВ. Зазначені розходження ОВП внутрішнього середовища людини та питної води означають, що активність електронів в організмі людини (і живій клітині зокрема) набагато вища, ніж активність електронів у питній воді. Коли звичайна питна вода проникає в тканини організму людини, вона віднімає електрони від клітин і тканин. У результаті цього біологічні структури організму (клітинні мембрани, органоїди клітин, нуклеїнові кислоти тощо) піддаються окисному руйнуванню (клітини перетворюються на радикали). Так організм зношується, старіє. Якщо ж питна вода має ОВП, близький до значення ОВП внутрішнього середовища організму людини, то електрична енергія клітинних мембран (життєва енергія організму) не витрачається на корекцію активності електронів води. Вода негайно ж засвоюється, оскільки має біологічну сумісність (або близька) за цим параметром. Якщо питна вода має ОВП негативніший, ніж ОВП організму людини, вона підживлює його цією енергією (клітини організму використовують її для антиоксидантного захисту людини від несприятливого впливу зовнішнього середовища). Вода з-під апаратів електроактивації має саме такі параметри.

Історія виникнення електроактивованої води
Перші відомості застосування «живої» води в побутових умовах виникли на початку 80-х років минулого століття. Таку воду одержували на саморобних апаратах. Корпусом апарата слугувала звичайна літрова або дволітрова скляна банка. Усередині банки розміщували два електроди: анод і катод, виконані з нержавіючої сталі. На анод надягали мішечок із брезенту. Банку закривали пластмасовою кришкою. До мережі апарат під’єднували через діод. Процес обробки води тривав 5–30 хв. Після його закінчення банку від’єднували від мережі, з неї швидко виймали брезентовий мішечок і виливали з нього «мертву» воду у спеціальну посудину. Але через те, що в різній місцевості вода має різний рівень мінералізації, католіт і аноліт часто одержували з несподіваними значеннями рН і ОВП. Неможливість забезпечення заданої якості води – основний недолік таких апаратів.
Окрім того, готування активованої води в саморобних апаратах з електродами з нержавіючої сталі становило небезпеку для здоров’я тих, хто збирався пити цю воду. Нержавіюча сталь, як і більшість металевих сплавів, нестійка до анодного розчинення. Тому при подачі електричного струму електроди розчиняються, й іони нікелю, хрому, ванадію, молібдену, заліза переходять у воду, отруюючи її. У результаті «жива» вода (католіт) часом виходила «мертвою», а «мертва» (аноліт) – отруйною. Для питних, а, тим більше, лікувальних цілей анод має бути виконаний або з матеріалів, які не руйнуються (типу платини), або з таких, що руйнуються, але екологічно чистих.

За матеріалами газети "БудЕксперт"
www.budekspert.com.ua